Федоров Григорий Артемович – НАЙТИ СОЛДАТА

Федоров Григорій Артемович 1908 – 1943 Григорій Артемович Федоров народився у 1908 році у сім»ї селян Артема Кіндратовича та Євгенії Селіфанівни Федорових у селі Чорний Ташлик Одеської області. Отримав семирічну освіту, працював у місцевому колгоспі, служив строкову службу у Червоній Армії та повернувшись додому, незабаром переїхав до селища Вільшанка Кіровоградської області. Одружився. У подружжя Григорія та Лідії незабаром народилися дві доньки – Віра та Валентина. Працював Григорій у сільпо, займаючись прийомом та торгівлею товарами вжитку. В червні 1941 року був призваний до лав Червоної Армії.

Григорій встиг передати справи по крамниці дружині Лідії та весь час напередодні відправлення на фронт провів з доньками та батьками. Попереду його чекали довгі місяці фронтових буднів. Батьки і дружина бажали йому повернутися додому з перемогою, цілим і неушкодженим.

Заспокоюючи батьків, Григорій сказав: «Ось розіб»ємо фашистів ще на кордоні і я повернуся додому». Сумно похитав головою старенький батько у відповідь сину: « Ніхто не відає скільки лиха ще доведеться пережити всім нам. Хай береже тебе Бог, сину. У мене надія лише на його всемогучу силу щоб уберіг моїх синів на полі бою». Вийшли батьки на велике подвір»я проводжати свого старшого сина і довго стояли біля воріт дивлячись Григорію у слід, неначе бажаючи назавжди запам»ятати дорогий їх серцю образ сина. Григорія Федорова було зачислено до особового складу стрілецького полку дванадцятої армії, яка прийняла на себе важкий удар фашистських військ, які наступали на Київ. Міць ворожих військ значно переважала погано озброєних , недостатньо навчених військ Червоної Армії. Як могли протистояти стрілки з двозарядними гвинтівками автоматам і артилерійському вогню ворога? Але бійці трималися з усіх сил. Солдати і офіцери Червоної Армії утримували рубежі до останнього патрона, до останнього солдата.

І лише коли надійшов наказ відступити на заздалегідь підготовлені рубежі, покидали поле бою. Виснажені, голодні вони йшли містами і селами, шляхами і полями рідної країни, покидаючи її плодючі землі, багатостраждальний народ на поталу ворогу. Серце Григорія, селянського сина, обливалося кров»ю, коли він бачив безжалісно стоптані поля незібраного врожаю.

Він йшов з побратимами, залишаючи бойові рубежі, маючи надію повернутися з перемогою. Не відав Григорій, що його рідні місця вже зайняті ворогом і не знав, на які муки наражалися він і його однополчани. Уманський напрям був для південної групи військ Німеччини визначальним. Виснажені, обезкровлені, без тилу і допомоги на доозброєння, без відпочинку дійшли війська дванадцятої армії до Чорного лісу і зайняли оборону. Готувалися стояти на смерть, знали, що іншого рубежу батьківщина їм не дає. Місцевість була вологою, болотяною. Думалося, що німці не стануть ризикувати і не ввійдуть в ліс. Настав серпневий ранок. Солдати лежали в болоті, оточені ворогом, який прострілював кожен метр. Комісар наказав піднятися в атаку. «Ось в останній раз я підведуся на ноги… Або підведусь, або ніколи не встану з цього болота», промайнуло в голові у Григорія. Підвівся, зводячи рушницю і відразу відчув смертельний біль – осколочне поранення у живіт. Він зібрався з силами і руками разом з болотом і мохом щосили затиснув свій живіт і … більше нічого не пам»ятав.

Не знав Григорій, що пролежав у болоті майже до вечора в оточенні. А ввечері почалося полонення: німці стали у два ряди і приймали полонених, проганяючи їх уперед. Тоді і підвели солдати Григорія і поклали на ноші, власноруч зроблені. Так і опинився він у наскоруч зведеному таборі військовополонених. Тимчасовий табір було зведено у тому ж самому місці, Чорному лісі. З покон — віку люди милувалися чудовим краєвидом могутнього лісу, називали цей найкращий куточок в Україні «Зелена Брама». А ось прийшов ворог і «Зелена Брама» стала місцем ратного подвигу, гибелі та страждань тисяч солдат і командирів. Фашисти здійснили відбір військовополонених та міцних і здорових відразу відвезли на захід. А ось таких, як Григорій, залишили на муки за колючою проволокою. Годі було думати про те, що хтось надасть медичну допомогу. Так і лежали, сиділи вони без надії на життя. Спільна біда зблизила людей. Десятки полонених помирали кожного дня. Міцний від природи Григорій боровся за життя, друзі допомагали йому промивати рану і згодом вона почала затягуватися. А вже на початку жовтня він почав самостійно підводитися, його стали навантажувати роботою. Фашисти послабили охорону, війська двинулися уперед, а охороняти табір залишили румун. Спостерігаючи за обстановкою, Григорій і його товариші розробили план втечі. Наближалася осінь і залишатися у таборі означало загинути від ран чи то від знущань і голоду. Вони жили надією на спасіння. І цей день настав. Коли їх трьох направили підвезти воду, вони опинилися поза табором, а, значить, на свободі. Їм здавалося, що вони бігли, але насправді слабі і виснажені вони могли лише йти якомога швидко. До вечора втікачі вже були на певно далекій відстані від табору. Тут вони вирішили розійтися, рухатися самостійно. Міцно обнялися і поклялися, що обов»язково зустрінуться, як скінчиться воєнне лихоліття.

Так і розійшлися їх дороги. Хто знає, як склалася їх доля? Григорій вирішив добиратися до родини. Йому важко було рухатися, боліли рани, не вистачало сил. Йому треба було подолати майже двісті кілометрів. Боячись потрапити на очі ворогу, він міг рухатися лиже вночі. Харчувався лише лісними ягодами. Через два тижні важкої дороги додому він зрозумів, що без допомоги загине. Ось тоді і постукав у вікно крайнього будиночка у селищі Підвисокому. Двері відчинила молода жінка, подивилася на Гришу і злякалася, таким страшним він їй видався. Вона подумала: «Мабуть, і мій чоловік так стикається і просить допомоги десь у невідомих краях…» Жінка, Ольга Константинова, жила з донькою, чоловік її був на фронті. Григорій розповів їй про свої нещастя і солдатка дозволила йому залишитися на певний час. Помила і переодягла його. Він признався, що останні кілометри, що ведуть його до дому , він не зможе осилити. І тоді жіноче серце Ольги підказало, що треба доставити його додому, щоб старенькі батьки, дружина і діти побачили його. Запрягла коня, підстелила соломи до підводи, посадила Гришу і власну донечку і відправилася у шлях. Через декілька годинвони були у Вільшанці. Запросила Лідія до хати чоловіка і його спасительку і довго сиділи вони за столом, кожен розповідаючи про свою важку воєнну долю. Щиро дякувала Лідія Ольгу, яка врятувала її чоловіка. А наступного дня приїхали батьки Григорія, зійшлися родичі.

Весь час, коли Григорій розповідав про своє воєнне життя, всі плакали. «Що наробила війна з моїми синочками? Чи так ми уявляли їх життя?», причитала Гришина мама. Не знали вони тоді, що ратний подвиг бійців 12 армії в районі Умані, в якій воював Григорій Федоров, допоміг успішно евакуювати Київ, Дніпропетровськ та Дніпродзержинськ. Так починався шлях до Великої Перемоги, яким йшов старший брат моєї матінки Григорій Федоров і тисячі таких як він. Щиро надіялися батьки і дружина, що повноцінне харчування і спокій поставлять його на ноги. Але так не сталося, Гриша весь час лежав і лише коли прийшло літо, став потрохи виходити надвір Таким він і запам»ятався родині – худенький, виснажений, не міг їсти, він переживав страшенну біль, говорив мало. А навесні 1943 року Григорія не стало. Так війна забрала життя старшого сина сім»ї Федорових – Григорія Артемовича. У його рідному селищі на постаменті загиблих односельчан значиться – Григорій Артемович Федоров, помер від ран. Валентина Касьяненко

Перейти к разделу «НАЙТИ СОЛДАТА» на сайте «Бессмертный полк Украины».