Федоров Василий Артемович – НАЙТИ СОЛДАТА

Федоров Василь Артемович 1910 – 1940 Воюю, маю патронів дуже багато.

Я повернусь, я не загину, тату… Василь Федоров народився у 1910 році в сім»ї селян Артема Кіндратовича та Євгенії Селіфанівни Федорових в селі Чорний Ташлик Одеської області... Після закінчення семирічки спробував покинути село та жити і працювати у місті. Тридцяті роки були періодом, коли держава розбудовувала вугільну галузь. Потрібні були потужні шахти, щоб забезпечити індустрію паливом. Одним з перспективних регіонів став Донбаський вугільний басейн. І щоб забезпечити шахти кваліфікованими кадрами, держава «вербувала» на роботу на шахти Донбасу молодих хлопців і чоловіків. У селян не було права покидати село самовільно. Паспортний режим на них не посилювався. І як ти можеш покинути село? Було лише два шляхи: піти на службу до Червоної Армії і залишитися на поза строкову , або поїхати в індустріальний регіон за «вербуванням».

То ж Василь з радістю покидав село, а батьки тривожилися: як-то воно там складеться працювати під землею, на великій глибині? Василь отримав робочу професію і почав працювати в шахті. Дуже сумував за рідними краями і через рік вирішив покинути роботу в шахті, бо дуже сумував за безкраїми просторами рідного краю, визначившись з роботою в колгоспі. Раділи батьки поверненню сина. Він розповідав як живеться і працюється шахтарям. Ніхто в селі не знав, що таке вугілля, тим більше воно не використовувалося в опаленні хат. Як велику цінність Василь показував усім два чорних камені – вугілля. «Мамо, його кладуть у плиту і воно горить, нагріваючи приміщення, довго зберігається тепло у хаті» — розповідав Вася. То ж відразу вирішили спробувати. Поклала мама до плити той вугільний камінь і розпалила плиту.

Палила, палила солому, а він не розгорявся! Так невдало закінчився експеримент. Ніхто з господарів не знав, що плиту треба будувати по – іншому для опалення вугіллям. Довго зберігався той вугільний камінь у сім»ї. А Василь залишився жити у селі. Незабаром одружився та переїхав до Вільшанки. В шлюбі народилося троє діточок, які росли і радували своїх батьків, дідуся та бабусю. Щиро раділи батьки молодому подружжю. Та навесні 1939 року Василя було призвано до лав Червоної Армії. Проводжала його вся велика родина, бажаючи йому сумлінної служби та щасливого повернення додому.

Василь Федоров потрапив на службу до полку, який дислокувався у Ленінградському воєнному окрузі. Грамотний, дисциплінований, міцний він відразу привернув до себе увагу своїх командирів і однополчан. А, коли Василь продемонстрував відмінну стрільбу, його було переведено у спеціальний підрозділ стрілків, майбутніх снайперів. Пишався Василь новою перспективою. Не даремно батько Артем Кіндратович змалечку брав синів з собою на полювання, навчав їх відмінній стрільбі з рушниці, виховував увагу та терпіння. Ось і згодилося. Ця військова професія визначила всю подальшу долю Василя Федорова. За спеціальною програмою солдат навчали влучній стрільбі на далеку відстань, використовуючи оптичний приціл, ходінню на лижах. Василь писав батькам і дружині як він навчився добре і швидко пересуватися на лижах та, не зупиняючись, вести влучну стрільбу.

Турбуючись про зміцнення позицій Радянського Союзу на північно – західних кордонах, гарантії виходу до Білого моря та контроль над Ладожським озером, у грудні 1939 року уряд СРСР оголосив війну Фінляндії. Так Василь Федоров став учасником трагічних історичних подій. Його було зачислено до складу 44 дивізії. Дивізія висунулася на передові рубежі на головному Виборгському напрямі.

Незвично глибокий сніг, недостатні навички пересування на лижах, уповільнили просування військ. Тому велика роль надавалася снайперам. Василю удалося написати листа батькам і дружині. Він сповіщав: « Я таку велику кількість патронів одержав, тату, що мені вистачить надовго. Ми лежимо на далекій відстані один від одного, позиції у мене хороші. Зараз має підійти поштар та забрати листа. Низько кланяюсь мамі, братам і сестрам, дружині і діткам». Це був останній лист, який одержали батьки Артем Кіндратович та Євгенія Селіфанівна від сина Василя. У тому бою він отримав важке поранення. Шансів вижити було мало. Його було доставлено у військовий шпиталь до Виборгу, в якому він незабаром помер від отриманих ран.

А через декілька місяців до далекого села в Україні прийшла перша страшна звістка про те, що Василь Артемович Федоров помер від ран у військовому шпиталі та похований у братській могилі у Виборгу у лютому 1940 року. Гірко горювали батьки, втративши свого сина. Сотні, тисячі таких, як Василь загинули на Фінському фронті, щоб ціною своїх життів підготувати спасіння мільйонів людей під час Ленінградської блокади. Але то буде пізніше, а зараз не було меж горю батьків, які втратили свого дорослого сина, на якого покладали великі надії. Не знали вони тоді, що велика війна незабаром забере життя ще двох їх синів. Залишилися від Василя декілька листів – трикутничків та трійко маленьких дітей: Анатолій, Валентина та Леонід.

У восьмидесяті роки мені вдалося вклонитися пам»яті брата моєї матінки Ксенії Артемівни біля стели «Город воинской славы» у Виборгу, де увіковічена пам»ять загиблих у маловідомій радянсько — фінській війні, на якій склав свою голову Василь Артемови Федоров. Валентина Касьяненко

Перейти к разделу «НАЙТИ СОЛДАТА» на сайте «Бессмертный полк Украины».