Гарцуненко Новомир Маркович / / НАЙТИ СОЛДАТА

Добрий день, шановна редакція телеканалу Інтер! Хочемо, щоб розповіли на сторінках програми, присвяченої 75 річчю Перемоги над гітлерівськими окупантами про дорогу нам людину з миром в імені своєму Гарцуненка Новомира Марковича, учасника київського підпілля, колишнього в’язня фашиських концтаборів ( нарис із газетної полоси додається). Підпільник, в'язень Норик Гарцуненко під час оборони Києва (літо 1941 року) Фото: з архіву героя публікації Життя смілянина Новомира Гарцуненка – книга з карколомним сюжетом, якого не вигадали б і автори пригодницьких романів. Новомира Марковича знають не лише в м.Сміла Черкаської області. Багато з тих, хто захоплюється творчістю Аркадія Гайдара, хто досліджував його життя, чули і про Новомира Гарцуненка. Адже він був Тимуром (тобто командиром) центрального штабу тимурівської команди Києва влітку 1941 року. Під його орудою школярі Києва працювали на спорудженні оборонних рубежів навколо столиці, шефствували над шпиталями та евакопунктами, допомагали родинам фронтовиків, проводили рейди по горищах у пошуках диверсантів. Про самовіддану роботу тимурівців Києва писали в ті дні республіканські та армійські газети. Не дивно, що сам Аркадій Гайдар високо оцінив їхню роботу, особисто подякував Новомиру (Норику) Гарцуненку. Це сталося у серпні 1941 року в Києві, куди улюблений письменник радянських дітей приїхав як кореспондент «Комсомольської правди» на Південно-Західному фронті. У вересні 1941 року Гарцуненко виступив по Всесоюзному радіо під час переклику обложених ворогом міст – Києва, Одеси, Ленінграда. Тимурівський рух, його історію і значимість у вихованні молоді Новомир Маркович описував у поїздках по СРСР у 70-80-х роках минулого століття. Але дуже мало говорив про себе. Між тим, його життя настільки неординарне, що можна писати книги. Спробуємо хоч трохи заповнити цю прогалину. Ним керували любов і ненависть Про війну Норик Гарцуненко – 15-річний школяр, що жив у Києві на вулиці Жертв Революції, 20, кв. 2 (тепер Десятинна, а колись Трьохсвятительська) – почув у Бессарабії. Його батько Марко Григорович був там у довготривалому відрядженні й запросив сина в гості. Звичайно, Норику довелося терміново повертатися додому. Та добирався він тиждень. Київ уже бомбили, у ньому були біженці, поранені, стояв запах гару. Гарцуненко бігав у військкомат, просився на фронт. Вигнали в шию. Та бурхлива натура і виховання вимагали дії. Нею і стала тимурівська діяльність, яку вів до 17 вересня. Тобто, до того дня, коли радянські війська покинули столицю України. На власні очі бачив мародерство, бачив, як у рідне місто входили гітлерівці, і його серце переповнювали ненависть і злість. Потяглися чорні дні окупації. На очах у Гарцуненка вибухав Хрещатик, було зруйновано й Успенський собор. Вже тоді він розумів, що це роблять свої. Але над доцільністю подібних дій не замислювався. Він знав одне – його місто захопив ворог, і з ним треба воювати. Найближчий помічник Норика по тимурівському штабу Микола Кочергін звів його з підпільницею, яку вони звали тітонькою Шурою. Вона і спрямувала хлопців до Жовтневої лікарні допомагати рятувати поранених радянських бійців, які теж не встигли евакуюватися. На початку війни, як згадує Новомир Маркович, німці були досить наївними. Тож поранені радянські воїни лежали у лікарні під виглядом хворих цивільних. Їх вдавалося переправляти у безпечні місця. Хлопці виконували й деякі інші, інколи специфічні доручення... Усе, що робив Новомир Маркович, було наслідком його переконань, а не тимчасових поривань. Фашизм він ненавидів люто, особливо після того, як 28 грудня 1941 року окупанти розстріляли його матір-комуністку (батько загинув у оточенні 21 липня 1942 року). Боротьба за людську гідність У січні 1942 року гестапо заарештувало Норика Гарцуненка на очах у його сусідів. Спочатку, хлопця кинули в гестапівську тюрму на Володимирській, 33, а потім відправили у концтабір, звідки він через місяць утік. Та незабаром Норика знову схопили і тримали (разом з іншими) заручником на Теличках. Часто з камер забирали двох-трьох в'язнів, і вони вже не поверталися. Наприкінці квітня у велику машину загнали всіх. Люди прощалися з життям. Та їм була уготована інша доля. Заручників доправили до вокзалу, завантажили у хвостовий вагон великого ешелону і повезли в невідомому напрямку. Три дні нічого не давали їсти. Погодували аж у польському Лодзі. Там же й помили – попереду був Рейх... Німеччина почалася штрафним табором у Брауншвейгу. У ньому Гарцуненко побачив, як знесилені, голодні в'язні рвали зубами і руками здохлого коня. «Це була моторошна картина, – згадує Новомир Маркович. – Невідомо, чим би все закінчилося, та нас виручила сніжна зима. Полонених виводили чистити колії, а на сусідніх стояли платформи з цукровим буряком. Ми крали коренеплоди, різали на кружальця, ліпили до бочки-пічки і їли підсмаженими. Так і вижили.» З годом Норик потрапив до концтабору «Лемсдорф» у Магдебурзі. На роботу ганяли на завод Польте Вірке, де в'язні працювали по 12 годин. Люди вмирали від виснаження, але все одно не корилися. Та боротьба за людську гідність нерідко закінчувалася стратою. Наприклад, одного разу всю зміну, у якій працював Новомир, цькували собаками, а тоді тримали у бетонному карцері лише за те, що хтось у строю неголосно заспівав «По долинам и по взгорьям»... Охоронці вимагали видати того, хто співав. Не виказали, хоча втрачали свідомість від болю в ногах і задухи (у карцері було так тісно, що можна було лише стояти). Один в'язень, не витерпівши знущань, таки помер... Новомир Гарцуненко витримав усе і вижив. А в березні 1945 року під час бомбардування табору утік разом з Віктором – товаришем з Азова. Скрізь є люди і нелюди Блукали три дні, а тоді прибилися до якогось хутора. Один бауер направив їх до великого будинку, який виявися пивною. Здоровезний голомозий, одноногий чоловік, що стояв за стійкою, спираючись на протез, був старостою і секретарем місцевого осередку фашистської партії. Гарцуненко збрехав, що вони їхали з Дрездена (адресу назвав із пляшки, яку знайшли в лісі). Ешелон, мовляв, розбомбили, і вони заблукали. Голомозий не повірив і пошкандибав до телефону… Але, мабуть, поліцаєві вже обридла війна, бо він промовив: «Ці двоє мають щастя. Мені відповіли – лиши їх там». Ось так Гарцуненко і залишився у селі Віглітц. Притулок йому надав бауер Ернст Веке. Віктора забрала інша родина. Фрау Анна одягла Норика у нормальний одяг свого сина, і він допомагав родині по господарству. Нарешті, місцевість звільнили американці. Доля-рятівниця з України Через півтора місяці Новомир зустрів свою долю – полтавчанку Анну, дочку командира партизанського загону, страченого гестапівцями. Анну відправили в концтабір, а відтак перевели на роботу на завод «Сіменс». А наприкінці квітня 1945 року пані Анна найняла власним коштом цивільного німця, який переправив через Ельбу в розташування радянських військ групу колишніх в'язнів. Серед них був і Новомир Гарцуненко. Уже в перших числах травня він воював у 33-ій армії неподалік Цербста. У вересні 1945 року полк, у якому служив Гарцуненко, розформували, і він потрапив до Московського військового округу. Новомир Маркович вперше поцілував свою майбутню дружину на Ельбі. Це був перший поцілунок у його житті. А одружилися вони лише 1950 року, коли Гарцуненка демобілізували і прожили довгих майже 60 років спільного подружнього життя. До виходу на заслужений відпочинок працював в локомотивному депо станції ім. ТШевченка. Скромний, але щедрий душею Новомир Маркович багато років очолював міськрайонну організацію борців антифашиського опору. Жив інтересами інших людей, вірив в краще майбутнє своєї країни, тієї святої землі, за яку проливав власну кров і заради якої працював не покладаючи рук. Не стало Новомира Марковича 10 березня 2009 року, а народився 9 травня 1926 року. Немає в живих і його вірної дружини Анни Євсеївни. Будемо щиро вдячні, якщо наша країна через ваш канал дізнається про людину, яка дійсно заслужила, що її пам’ятали. З повагою внуки та правнуки Новомира Марковича і Анни Євсеївни Гарцуненко — родина Курені та Дорошенко. Адреса: Куреня Валентина вул. В’ячеслава Чорновола 56 кв. 44 м.Сміла Черкаська область 20700