Малий Михайло Антонович / / НАЙТИ СОЛДАТА

Відлуння війни... Свого батька я не пам'ятаю, Бо ще зовсім маленькою була, Коли його з сім'ї, з рідної хати Забрала клятва та війна. Залишилась на згадку лиш його світлина Із написом на зворотній стороні, Де він останнє написав «послання»: «В память детям дорогим моим». А сорок шостому ми получили звістку, якої ніхто з нас не чекав: «Ваш муж, рядовой такой-то, В марте сорок третьего... без вести пропал». Та я не вірила, чекала батька І мріяла, що він колись вернеться, Візьме мене на руки, обійме І міцно — міцно до свого притисне серця. Я пам'ятаю ті важкі повоєнні роки, Коли ні їсти, ні грошей на їжу не було. А в хаті так холодно, що німіли руки. А треба ж було ще робить уроки... І я старалась, вчилась на «відмінно», Із року в рік, похвальні мала я листи. Думаю, пишався б батько мною неодмінно І допомагав мені у здійсненні мети. Але не судилося такому статись... Та скажу я вам цілком відверто, Що це святе для мене слово — «тато» Я уперше промовила до свого свекра... Життя своє я прожила достойно: Не було мені за що червоніти. То ж я упевнена: пишався б батько мною, І не червонітимуть за мене діти.