Портянко Олександр Архипович, Кураш Прокіп Миколайович, Вознюк Петро Федорович, Брати Прохорчук Михайло і Остап, Михнюк Яків Панфілович НАЙТИ СОЛДАТА

Доброго дня вам! Побачила на каналі ІНТЕР, що запрошують прислати фото діда-фронтовика і вирішила вислати Вам фотографію фронтовиків з с. Стобихва Камінь-Каширського району. Волинської області. Був у нас хор-ветеранів, якого знали на весь район. Ось вони, мої любі ветерани, мої дідусі (справа наліво).

1. Портянко Олександр Архипович. Воював в Прибалтиці. Командуючий був Жуков Г.К. Виступав перед ними . Запам’ятав дід Саша, що говорив, що солдату головне, більше, як зброя, потрібно мати лопату. І ще обіцяв, що після війни наділить землі фронтовикам . Поранений під Кенісбергом, ампутовано три пальці. Веселун, майстер на всі руки, співак.

2. Кураш Прокіп Миколайович – 1925 року. В Угорщині, біля озера Балатон був тяжко поранений осколками з протипіхотної міни, Так з ними і помер. Працював трактористом, але за станом здоров’я не зміг, то працював на фермі санітаром.

3. Вознюк Петро Федорович, забрали до війська ще 1939 році в Польську армію, на боротьбу з німцями, а потім Червона армія, поранений в ногу. Після війни працював в колгоспі.

4-5. Брати Прохорчук Михайло і Остап. Співаки. Взяли на фронт в 1944 році, закінчили в 1946 році, бо були направлені в Івано-Франківську область в загони НКВС.

6. Михнюк Яків Панфілович, служив в артелерійських військах командуючий Пухов. Дійшов до Німеччини, на річці Шпреє зустрілись з американськими військами.

Я, дитина війни, яка лишилась в чотири роки без батька, тоді і посивіла з ляку. Багато пришлось пережити, а так як мені все життя не хватало батьківсь кої ласки, поради, підтримки то на схилі літ я знайшла те все в цих дідусів. Вони теж на старість хотіли ласки синів, дочок, але де ті діти ? Вони розлетілись по світі і я була до останнього подиху з ними. Спіть спокійно, дідусі. Я скоро зустрі нуся з Вами. Ваша Галина Макарук. А це друга просьба в мене до Вас. Ви кажете, що «Ніхто не забутий, ніщо не забуте». Так це не зовсім так (насмілю юсь заперечити). Моє село Стобихва, Камінь-Каширського району, Волинської області колись до 1941 року було містом, яке мало Магдебургське право. В Першу Світову війну було евакуйовано кого-куди, в Білгород, Курськ, Самару і т.п. В 1920 – 22 роки почали повертатись в рідні краї. Голод був страшний. Від міста лишилась тільки назва. Не одної будівлі, навколо окопи, бліндажі, колючим дротом кругом обплутано. Пережили відбудувались. В 1939 році прийшли «совєти», а в 1940 році восени, все село погрузили в «товарні» вагони і повезли Буджацькі степи, Ізмаїльську область. В 1946 році голод пішком змусив моїх односельців, з малими дітками , тисячу кілометрів йти в різні краї. Дійшли, обжились. Але нас весь час гонили, бо ми жили на території військового авіаполігону. Старі люди вимирали, молоді їхали з села, бо не було перспективи. Забра- ли і сільраду, і клуб розібрали і школу закрили, нічого не лишили. Але ми не дивлячись ні на що, живем і по нині. Село не вмре, бо є в нас уже 11 малих дітей, це три сім’ї. Але ми, корінні жителі села, вимираємо. Є нас дев’ять жінок і сім старих чолові ків. І ми все життя хотіли, що, поки ми живі звести серед села, чи на кладовищі монумент, де були б увіковічені прізвища наших односельців, які загинули в ро ки війни 1941-45 роках а їх у нас аж більше п’ятидесяти. Просили нашого депутата, Єремєєва Ігора Мироновича, обіцяв як перший раз обирали, обіцяв і цей раз, що допоможе. Ми майже всі повірили і віддали за ньо го свій голос. Але тепер такі часи, що йому не до нас. Але ж пам’ятаймо, в кого нема минулого, той не має майбутнього. То й теперішніх героїв так само забудуть, як забули наших жертв Другої світової війни. А може Ви нам якось допоможете хоч порадою, бо ми вже скоро відійдемо а молоді про них не знають. Надіємось.