…точніше, з «доважком» у сімдесят шість років. Страшно й подумати: навіть малі діти – очевидці тодішнього всенародного торжества – нині вже вельми літні люди. Що й казати про їхніх батьків, які ціною власної крові, неймовірних випробувань та втрат зробили реальністю це величне, за словами пісні, «свято зі сльозами на очах»! Як же зберегти, не обірвати життєво важливу сув’язь воєнного й мирних поколінь співвітчизників? Особливо на тлі «європеїзації» поглядів на вікопомну подію – зведення її до статусу лише пам’яті та примирення. Вже не кажучи про вал дискредитації червоного політичного кольору, під яким з НАШОГО боку й подолано загарбницький нацизм…
ЧИ ВІЧЕН ВІЧНИЙ ВОГОНЬ?
За кілька днів до урочистостей, коли ще не включилася традиційна система керівно-спрямовуючих та громадських «оргзаходів», вирішив наодинці провідати тутешній монумент загиблим радянським воїнам на Алеї слави. Тиша. Спокій. Відсутність міського гаму, показної суєти й… Вічного вогню в призначеній для нього п’ятикутній зірці. Лише під самим постаментом на приставці – букет з «довгограючих» пластикових квітів. Згодьмося: сумно типова картина. Виходить, наша гаряча патріотична свідомість теж добряче остигла, прокидаючись лише на святкові дати? Адже символічне полум’я тому й зветься Вічним, що, подібно серцю, не повинно згасати жодної миті! Навіть під приводом «економії енергоносіїв». На рідних теренах безліч інших – значно вагоміших – резервів ощадливого використання ресурсів.
Неважко спрогнозувати виховний ефект вибіркової, про людське око «громадянськості» – безпам’ятство прийдешніх поколінь. Діти – чутливий барометр соціальної погоди в державі – швидко засвоюють «дорослу» шкалу цінностей: поняття та ідеали, придатні лише для урочистих подій, невідворотно переходять у розряд другорядних, а то й просто формальних. Чого ж тоді ойкати та айкати розповсюдженню інфантильності, байдужості й скептичності у юнацтва до Вищих цінностей нашого суспільства? Що посієш…
Ніби в сьогодення заглядав отчий поетичний пророк Тарас Шевченко, нагородивши «і мертвих, і живих, і ненарожденних земляків» гіркопомним тавром – «народ добрячий та плохий». Парадоксальна ми людність: виявляємо чудеса самовідданості, добровольчості, волонтерства і водночас не готові виправляти свою ганебну, хронічно кризуючу дійсність, починаючи із самих себе, вбачаючи в негараздах лише підступи «злих воріженьків». Наслідки – наочні: згідно опитувань, три чверті випускників шкіл та вузів сплять і бачать власну життєву й професійну перспективу «за пагорбом». Хто ж тоді зостанеться на прадідівських порогах, на захисті яких втрачено стільки життів, коли західне панство зволить жбурнути нам принизливо випрошувану атлантично спрямовану «кістку»?! Їй-бо, Адольф Алоїзович скусав би собі лікті від прикрості, що поперся до ненависних слов’ян на танку з набоями та бомбами, а не на шикарному «мерсі» з мішком рейхсмарок та милим запрошенням до арійського раю.
«З ТРЬОХ СИНІВ ХОЧА Б ОДИН УЦІЛІВ…»
Мимоволі звертаюся до давнього порадника й наставника – пожовклого, зшитого із школярських зошитів щоденника свого дідуся, скромного й мудрого вчителя з рідної Полтавщини Власа Семеновича Безноска. Протягом майже трьох десятиліть, аж до відходу у вічність він заносив туди все, що зачіпало душу. Зокрема, цікавлюсь, як він відреагував на німецький напад сорок першого? Відкриваю належну сторінку і… не знаходжу її: після 21-го червня одразу йде 26-е. Дивно! Невже пунктуальний сільський інтелігент, жваво переймаючись світовими подіями, міг залишити без уваги таку резонансну віху? Виявилося, ні. Через кілька рядків, присвячених побутово-господарським справам, віднаходиться «забутий» запис, ледь не найдовший у всьому щоденнику...
Схоже, жахливе, неусвідомлюване розумом повідомлення (про яке тоді небезпечно було й подумати – не те, що написати!), виявилося настільки приголомшливим, що знадобився певний час для його «перетравлювання». Дослівно наведу лише один уривок, що оживляє весь драматизм ситуації: «Страшенне лихо для нашої країни! Ця війна коштуватиме величезних жертв людьми та результатами їхньої праці. Багато хоробрих червоноармійців загине. З трьох синів хоча б один уцілів, бо всі будуть у передових лавах бійців». Бувалий ветеран Першої світової війни, котрий чудом вижив після підриву свого корабля на міні, як бачимо, прекрасно розумів ціну тодішнім бравурним запевненням офіційної пропаганди про «швидке й переможне покарання агресора на його території». Що ж стосується милих серцю синів, то доля змилостивилася над родиною: повернулися рідні кровиночки з горнила боїв. Геть зранені, змарнілі, але головне – живі! Велика рідкість з-поміж моїх земляків…
А хіба можу забути лиховісну сторінку долі любої матусі? Будучи дівчам-десятикласницею силоміць вивезена до Фатерлянду, вона разом двома подругами зуміла виламати половицю у товарному вагоні і, пройшовши, поневіряючись, пів-України, повернулася до згорьованих батьків. Далі довелося ховатися від поліцейських облав, терпіти голод та холод, але – слава Богу! – бути у рідній сторонці, поряд з близькими, незамінними людьми. Тому й вижили, діждалися такого немислимо радісного звільнення, насамкінець – Перемоги. Ну, як усе це донести до сердець, совісті, свідомості теперішньої дітвори та юнацтва, аби не втратити наше майбутнє в одуряючому «маскульті», нав’язливому моралізаторстві, «цивілізованому» безпам’ятстві, а завше – у братовбивчому протиборстві? Давайте поміркуймо разом, пам’ятаючи «…перші два слова, котрі сказав Спаситель апостолам після Свого Воскресіння: «Мир вам!» І це найважливіше для Його учнів і всіх нас. Що таке мир? Багато значень у цього слова. Є мир духовний та матеріальний, мікро- та макрокосмосу, дуже різні між собою. Але який би не взяли, всі вони пронизані Світлом Божої Благодаті. Лише бісівський мир у своїй злобі й ненависті відкинув цей світ і пішов у глибину пітьми над безоднею» (Митрополит Запорізький та Мелітопольський Лука, «ПиВ», 05.05.2021).
